22 вересня, Харків.
Все ж таки я вирішила спробувати описати свої відчуття від однієї події. Спершу я була певна, що передати їх словами просто неможливо. Але оскільки потім я неодноразово розповідала все це комусь, то подумала - а чому б і не записати. Отже, подія: побувавши нарешті в чудовому місті Харкові, мені пощастило відвідати меморіал Батьківщина-Мати. Одразу зазначу - там потрібно побувати самому. Усі мої спроби, усе бажання передати та поділитися своїми емоціями все одно повною мірою здійснитися не зможуть. А було так...
Цілком випадково, не збираючись нікуди навмисне, ми їздили містом і дивилися різні місця. Це були мої перші відвідини міста (сподіваюся, не останні). Ми - це я та мій хлопець. Ми приїхали до міста вже ввечері. Зранку на Андрія чекали справи, нам обом - походи по магазинах і, взагалі, день обіцяв бути метушливим. Було вже темно, нещодавно пройшов дощ, але погода була така, знаєте, наче небо виплакалося і тихо заспокоїлося. Кожен, мабуть, знає ці відчуття від довгої дороги, нового місця, яке захоплює тебе майже одразу, втягує у свою цю непередавану атмосферу, і ти наче живеш із ним у собі, дихаєш ним... Так було в мене колись із Києвом, Львовом, Ужгородом. Так було в сопках Мурманська в дитинстві та в горах Криму і Карпат. Місця, історії, книги, іноді люди завжди захоплювали мене своєю новою глибиною (за умови, що ця глибина в них присутня).
Але продовжу - уже майже закохана в це місто, де Андрій показав мені свої улюблені місця (а він провчився там п'ять років), я вбирала в себе цей спокій. І тут пролунало те, з чого почалося все чарівство: "Я не знаю, чи відкрито тут ще, стривай, зараз подивимося... Так, ось тут, здається, вхід... Ходімо..." Перші кроки. Парк? Сквер? Якась зона відпочинку? Старі студентські місця? Це могло бути будь-чим.
Поворот. Попереду алея. Тиша. Свіжість. Темрява, підсвічена неяскравими ліхтарями. Відблиски на мокрому мармурі під ногами. Кожен крок доводиться робити обережно й повільно не лише через мокре слизьке листя, але й тому, що з кожним цим кроком усе більше переймаєшся чимось старим, не первісним, але наче священним. У рази все це було для мене цікавіше й неповторніше тому, що в мене поганий зір. Світло, відблиски й темрява були геть таємничими. Далі - більше. Спершу нові емоції захоплюють, і почуття лише поступово починають приходити до норми.
І ось настала пора слуху. Музика раптом починає проникати в тебе геть незрозуміло звідки. І, перебуваючи й так уже у владі чарівства цього місця, ти весь перетворюєшся на слух. Симфонічна музика лине з трьох пам'ятних стел, на однаковій відстані розташованих по правому боці алеї. Вона не залишає тебе ні на крок. Віддаляючись від однієї стели, ти наче плавно перетікаєш у музику іншої.
Але все попереду.
-"Чуєш?"
-"Ні..."
Спершу я й справді нічого не розібрала. Кажу ж - почуття загострені настільки, що повертаються поступово. Уже пережиті емоції наче не хочуть відпускати в полон нових. Я вже бачу попереду кінець алеї, майданчик освітлений яскравіше, і монумент - постать жінки залита цим світлом.
І тут - так! Звук вривається навіть не у вуха й не в мозок, а наче просто в груди! Наче це твоє серце збожеволіло і намагається прорватися назустріч спорідненому звуку! Усередині все стискається, дихання майже зупинилося, ти боїшся навіть ним порушити те, що відбувається з тобою. Звук заворожує, а ноги продовжують нести тебе назустріч йому. Безконтрольно.
Лише коли я вже повністю вийшла на освітлене місце й полон чарівства алеї залишився позаду, звук оформився в інформацію.
ЦЕ СТУКІТ СЕРЦЯ. Начитавшись потім про цей пам'ятник, я вже знаю, що це серце людини, запис. Але тоді... Стоячи перед нею, ти точно певен, що це її серце б'ється і не знаходить собі місця, болить і рветься за тими, кого вона втратила. Це її серце всіх їх любить, жаліє і пам'ятає. Це завдяки його неосяжній силі вижили ті, кому пощастило. І ти переймаєшся так цією силою, глибиною й тугою, що немає жодних сил стримати емоції. Ти навіть не плачеш, це не сльози - це твоє маленьке серденько починає спливати від усвідомлення моці й сили цього місця. Тривога, трепет, навіть трохи жах змінюються в тобі безладно... Як люди могли створити таке?!
І вже зовсім не чуючи своїх ніг, ти повертаєш і йдеш уздовж меморіалу з іменами загиблих. Стукіт починає віддалятися... Музика знову проникає в тебе. Тепер із зовсім уже невідомого джерела. Співає мармур під ногами, співає стіна праворуч, попереду, позаду тебе - усюди музика...
Назад я йшла тиха й наче прибита... Думки навіть не плуталися, а наче стояли... Не хотілося говорити.
Єдине, на що мене вистачило: "А ось за це дякую".
Повторюся - усе, що я написала, ні в яке порівняння не йде з тим, що насправді я там відчула. Можливо, я надто емпатична або почуття мої загострені, але певна - байдужим там не залишиться ніхто.
І величезне спасибі людині, яка відкрила для мене це диво. І дала мені це пережити.
Автор статті
Ирина
Ирина
