Я не шукала того шляху, який привів би мене у журналістику. Журналістика сама знайшла мене, наповнивши мою юність цілком особливим сенсом і незабутніми знайомствами, подіями та емоціями. Усе почалося зі старших класів школи. Література була моїм «коником». На всі літературні конкурси та олімпіади від школи традиційно відправляли мене, і, як правило, без призових місць я з них не поверталася. А ще я любила робити стінгазети, і в мене чудово виходило. Доходило до того, що вчителі інших класів давали мені доручення зробити стінгазету для їхніх класів. Я сама писала тексти, знаходила цікаві фотографії, сама малювала… І ще… Я писала вірші. Точніше, пишу досі, але тепер у мене власні сторінки на кількох поетичних порталах і близько п’ятдесяти тисяч читачів, публікації у багатьох альманахах і збірках Москви, Санкт-Петербурга, Краснодара та інших міст, а тоді була лише шкільна аудиторія, вчителі та мої батьки. Звісно, я мріяла про той день, коли моя поезія знайде своїх читачів, але зовсім не уявляла ЯК це зробити. Адже мені було лише чотирнадцять років! Випадок змінив моє життя. Чергова крайова олімпіада з літератури принесла мені срібну медаль і привернула увагу одного з членів журі. Його звали Віктор Борисович Пахомов. Він був заслуженим учителем Росії, поетом, членом Спілки літераторів Новоросійська. У розмові з ним я розповіла про свої вірші. Віктор Борисович дуже зацікавився і попросив передати йому кілька віршів. Я передала і… цілком забула про це. Попереду маячіли іспити дев’ятого класу, і мені було зовсім не до туманних мрій про поетичну славу. А через три тижні мене викликала завуч з виховної роботи і показала місцеву газету «Юна творчість «Парус» з моїми віршами на першій шпальті. Шок! Ще через два тижні мене запросили на перші в моєму житті публічні читання. Там, у бібліотеці ім. А. Островського, я вперше виступила перед аудиторією, мліючи від страху і перебуваючи на межі непритомності. І там же мене представили одному з видатних літераторів краю та країни: Михайлу Глинистову. Саме він став моїм «гуру» у світі журналістики, про який я не знала рівно ніЧОГО! Михайло Степанович був головним редактором газети «Вечірній Новоросійськ». Не маючи достатньо вільного часу, він запропонував мені зустрітися з ним прямо в редакції газети. Пам’ятаю, як зараз, що моє перше відвідування редакції було для мене наче посвячення в члени ордену тамплієрів. Повз мене снували журналісти з бейджами, фотоапаратами, якимись папірцями в руках. З кабінетів лунали розмови про «шпальти», «верстку», «тираж»… Боже! Я ж усього лише дівчинка! Мені тут не місце… У кабінеті Михайла Степановича я перевела подих і заявила, що нічого не вийде і я ні з чим не впораюся, хоча, по правді кажучи, мені ніхто і нічого не пропонував! Глинистов посміхнувся і поцікавився, чи знайомий мені жанр прози В ПРИНЦИПІ. Він був мені знайомий у межах шкільних творів, рефератів і заміток для стінгазет. Ну, існували ще мої особисті щоденники, яких у мене було майже більше, ніж у Льва Толстого, але їх я до уваги не брала. Загалом, арсенал знань був неширокий, але Михайла Степановича це чомусь зовсім не бентежило. Мабуть, з висоти прожитих років і величезного професійного досвіду він бачив у мені щось таке, чого я не бачила і не знала сама в собі. Мій «духовний наставник» поцікавився, чи правда, що ми з сім’єю нещодавно повернулися до Новоросійська з Волгограда? Це була правда. Мій батько служив у армії, і часті переїзди були невід’ємною частиною життя моєї сім’ї. –Чудово! — заявив Глинистов. — Ось ми й знайшли тему для твоєї першої статті. Новоросійськ і Волгоград. Зліпи такий собі «порівняльний нарис». Напиши про свої враження, про нове для тебе місто. Порівняй його з рідним Новоросійськом. Тим більше, що шпальта «Культура» цілком вільна. Я давно хотів почати розміщувати на ній щось цікавіше, ніж афіші заходів у місцевому театрі. Впораєшся — твоя стаття займе цілу шпальту. Ні — то хоч будеш знати, що спробувала. Іди, пиши. «Ха! Легко йому казати! «Іди, пиши!» З таким самим успіхом він міг відправити мене воскрешати мертвих!» — ці, м’яко кажучи, невеселі думки крутилися в моїй голові весь зворотний шлях. Вдома я довго сиділа в тиші, знову й знову згадуючи рік, проведений у Волгограді, воскрешаючи в пам’яті враження, отримане від знайомства з цим містом, розкинутим на берегах Волги… Уявно я знову бродила нескінченно довгою набережною, заплутаними вулицями. Пам’ять послужливо розгортала перед моїми очима безкраю степ і величну ріку. А потім я кидала погляд у відчинене вікно і бачила гори і бухту Чорного моря, чула протяжні стогони чайок і відчувала легкий запах мазуту та йоду — стандартні аромати всіх приморських міст. Волгоград не прийняв мене, так само, як і я не зуміла впустити його у своє серце. Я була дитиною, народженою між гір і моря у сонячній республіці Закавказзя і, покинувши Батьківщину (через незалежні від мене обставини), потрапила до міста, яке виявилося наче зменшеною копією мого рідного Баку. Тут, у Новоросійську, теж були гори і море, і чайки, і порт, і кораблі також розривали нічну тишу різкими гудками… Я не уявляла свого існування ніде, крім місця, оточеного морем і горами, тому ні степові простори, ні річкова гладінь не корили мене. Сама не знаю, як це вийшло, але стаття була написана всього за одну ніч. Досі дивуюся мудрості свого наставника Глинистова. Як безпомилково він вибрав для мене саме ту тему, яка з неймовірною легкістю дозволила мені розкритися! «Новоросійськ–Волгоград: два міста, дві долі». Саме так називалася моя найперша стаття, яка зайняла цілу шпальту в газеті. Мій дебют приніс мені удачу. Потім було багато інших статей на інші теми. Але цю, першу й неповторну, я пам’ятаю досі й дбайливо зберігаю той пам’ятний випуск газети «Вечірній Новоросійськ». Хто знає, можливо, колись я покажу її своїм дорослим дітям і знову відкрию шлях до журналістики, тепер уже для них!
